Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

усі присутні заплуталися), бо Денис, який ще нічого не знав про трагедію, пережиту новою знайомою, сказав:

− Заждіть. Я щось не второпав: про що йдеться?

− Ой, та ти ж не знаєш… − винувато зиркнувши на Лію, пробуркотіла Оленка. Здається, до неї нарешті дійшло, як нетактовно вона вчинила, натякнувши про пережиту Лією біду, про яку вона, можливо, геть не хотіла сьогодні згадувати, а може, й узагалі воліла, щоб Денис про це не знав. Це ж таки інтимне.

Та Лія, хоч і гнівалася, усе ж розуміла, що на це вже немає ради: треба розповідати. Головне − правильно все подати. І знову заспокоїти Тетяну.

− Річ у тім, що я нещодавно потрапила в автокатастрофу, після чого певний час перебувала в комі. От Оленка, яка має вкрай розвинену фантазію, і вигадує різноманітні фантастичні історії. Насправді нічого надзвичайного у своїй поведінці я не бачу. Усе дуже просто пояснюється мовою медицини. Так, наслідки травми є, тому в мене іноді стаються запаморочення, у голові може скаламутитися, але кого-кого, а привидів я точно не бачу.

Вона спробувала було засміятися, але зрозуміла, що своїх співрозмовників не переконала.

Тепер Денис почав розуміти, що недаремно зацікавився дівчиною. У її житті справді сталося щось неймовірне. І він неодмінно мусить про це дізнатися. А ще він читав «Подорож до Країни» Таміргазіної й тепер поволі починав розуміти той дивний погляд, яким та зараз дивилася на Лію. Хлопцеві взагалі здалося дивним, що ці дівчата познайомилися. Так, ніби письменник і його персонаж зустрілися десь в іншому вимірі.

Усю цю розмову слухали Метр з Оксентієм, і вона тривожила їх дедалі дужче. Тому, коли до молоді підійшов модератор заходу й запропонував продовжити спілкування в неофіційній обстановці, скажімо, у кафе навпроти, вони полегшено зітхнули. Це трохи розрядило атмосферу, проте напруження не зняло. Усі четверо й далі перебували в якомусь підвішеному стані недомовленості, і цієї недомовленості кожен із них рано чи пізно захоче позбутися.

− Дивись, що ми накоїли, − мовив Оксентій, коли хлопці з дівчатами почали збиратися. − Дуже небезпечна виникла ситуація.

− Ти думаєш, вона нас помітила? − відповів Метр, маючи на думці Лію.

− Атож. Вона дивилася на нас просто впритул.

− Але ж бачити не могла.

− Не могла. Але вона відчула.

− От лихо, − зітхнув чоловік. − Наступного разу будемо обережніші.

− А ти хочеш іще й наступного разу?

Оксентій не розумів, нащо їм стежити за цим «квартетом».

− Так. Тепер нам доведеться не зводити з них очей. Не подобається мені сам факт, що їх щось звело разом.

Метр був переконаний: навіть якщо сьогодні молоді митці вже не зачіпатимуть цієї теми, то неодмінно повернуться до неї згодом. Вони й далі шукатимуть відповідей на виниклі запитання. А що, як знайдуть?

Час було повертатися. Чоловіки робили це з важким серцем. От Лію шкода, мабуть, найбільше. Зараз на ній лежала найважча місія: зуміти захистити Країну. Вона мусила приховати правду про неї від письменників, які дуже чутливі й можуть повірити в існування Країни. Що тоді?

Як я й думала, і Таня, і Денис виявили бажання спілкуватися зі мною надалі.

Після зустрічі в Книгарні ми вчотирьох, а ще модератор заходу Сергій, місцевий журналіст і літературний критик, перебазувалися до сусідньої кав’ярні. Я, правда, побула недовго і, пославшись на втому (тепер, коли вже всі знають про мій стан здоров’я, чого соромитися?), поквапилася додому.

Ми, звісно, встигли обмінятися телефонами. І вже наступного дня, у неділю, мені зателефонував Лісовий і запропонував зустрітися.

− Учора ти сказала дещо про мої твори, і це змусило мене замислитися, − таку він вигадав причину. − Зараз я працюю над новою ідеєю, і чомусь мені здалося, що саме твоя порада може стати мені в пригоді.

Я вже й не пригадувала, що саме сказала, але на запрошення пристала. Правда, хлопець виявився дуже зайнятим, тому побачення ми запланували аж на четвер. А доти я невідривно працювала над своїм романом.

Так, можу сказати, що саме працювала, а не творила. Щодня я вставала, робила якісь звичні справи, снідала, прибирала у квартирі, а потім десь години на дві-три сідала за комп’ютер і писала. Мені цілком вистачало часу на інші заняття й відпочинок. Увечері знову сідала до робочого столу: перечитувала написане за день, вносила деякі правки, а часом, якщо входила в раж, могла й додати ще кілька сторінок.

Видно, що співпрацювала з Метром. Він же професіонал, тому намагався будь-яку свою роботу організувати за графіком. От і творив для мене теж за розпорядком.

Дивно, я почала писати лише минулого четверга, а мій роман уже майже готовий. І він не маленький. Я ще цілком не уявляла його масштабів, бо перечитувала лише частинами, та чітко бачила й відчувала, що він має зацікавити людей. Особисто я ще ніколи не читала нічого подібного. У мене виходило щось на кшталт філософського роману, проте це була сюжетна проза з цілком зрозумілою фабулою, тож вона мала тримати читача в напруженні до останньої сторінки, залишаючи місце для інтриги. Твір був багатоплановий, багаторівневий, він передбачав неймовірну кількість варіантів прочитання. Постійні переходи з різних часових площин, несподіване їхнє перетинання мусили ні на хвилину не дати читачеві розслабитися, ба більше − щоб у нього виникало бажання повертатися до прочитаного, щоб хотілося спробувати вловити щось, що наче весь час залишалося «поза кадром».

Зараз я сама намагаюся проаналізувати, що ж таке дивне написала, але мені бракує слів це пояснити. Адже це мої слова, а то слова Метра. Він − геній. І я вже нетерпляче чекала, коли ж нарешті поставлю в романі крапку, коли матиму змогу видати його. А що його відразу візьмуться видавати, я не мала жодних сумнівів. З кожною сторінкою твору я дедалі більше закохувалася у свого вигаданого героя (чи ж вигаданого?). Шкода буде, звісно, з ним прощатися. Хто він? Чому саме таким змальовує його мій донор?

Що це не сам Метр, я переконалася, бо його прототипом був молодий хлопець, який до кінця роману, схоже, мусить загинути. Можливо, це збірний образ, проте багато його відчуттів і думок таки належать особисто моєму донорові. А от таємничий чоловік, мабуть, існував насправді. Але хто ж він? Його постать так загадково вимальовувалася на сторінках роману, аж закрадалося відчуття, що навіть у кінці ні я, ні читачі не зможемо відповісти на це запитання. Чи ж знав про це сам Метр?